День Батяра: унікальне свято галичан Избранное

День Батяра: унікальне свято галичан
03.05.2018 21:26
shadow
День Батяра: унікальне свято галичан

То мій тато – справжній батяр. Не в тому сенсі, що любить хильнути чи заїхати комусь у пику. Нє. Він – з інших батярів, інтеліґентних, 50 – 70-х років: вміє грати ледь не на половині оркестрових інструментів (від рояля, домри й акордеона – до духових альта й тенора), знає тисячі віців (батярських пісень, анекдотів і приповідок), тож завжди був і залишається душею будь-якої компанії та об’єктом замилувань кобіт різного віку.

Мені ж випало побути хіба бахуром*. І не лише тому, що колись ввів у ступор дитсадківського Дєда Мороза чесною відповіддю на питання про улюблену пісню – “Файдулі-файдулі-фай” (отієї, де “била баба поліцая”) замість очікуваної “Голубой вагон”. Був навіть епізод, коли мені вимушено довелося очолити бахурське підпілля (чи ж то пак, піддашшя)…

Як ми до екзилу втікали

Одного літа ми із двоюрідним братом облюбували для розваг на дідовій господарці у Косові стрих над майстеркою, гаражем та стайнею, де гуртувалося вже сухе сіно. Вхід туди був виключно драбиною із двору, що створювало ілюзію певної вищості над рештою “піплу”. Настільки, що я навіть вивів крейдою на верхній балці віка “Штаб бахурів”. Певна річ, потрапити туди мріяли чимало сусідів-однолітків.

Одному з них, моєму одноліткові Олегові не поталанило: якась дощинка, вирвавшись мені з рук, павхнула його по чолі. І той плакса-вакса побіг у сльозах до мами. Певна річ, цьотка Надзя за якусь хвилину прибігла вершити вендету. Знаючи її габарити (попри невисокий зріст – десь із метр двайцять у талії) та характер (покинута чоловіком, вона, наче мати-ведмедиця могла б запросто роздерти будь-кого, хто зазіхнув на її єдиного синочка), ми не лише миттю підняли “трап” і закрили благеньке віко стриху, але й прикидали його важелезними канатами, які дідик бозна для чого зберігав там. Це й дозволило вціліти вікові під численними могутніми ударами, якими Надзя пробивалась до нас найдовшою й найтовстішою із остривів. Врешті, втомившись, заявила: “Нічо, зголоднієте – вийдете!”

Інтонація тих слів віщувала, що наше “щасливе дитинство” завершилося раз і назавше. Чи, принаймні, доки ми гостюємо у діда. Тому ні того, ані наступного дня ми до хати не повернулися. Зважились лише на одну перебіжку, як вже зовсім стемніло, по такий-сякий харч. А наприкінці наступної доби зважилися на нечуване: “еміграцію на екзил” – до іншої бабусі мого кузена, що жила віддалік на протилежному березі Рибниці…

велобатяри11 ігор столяров

Батяри бувають різні

Почав зі споминів я лише тому, аби спростувати популярну тезу, що батяри – виключно львівський феномен. Є численні свідчення, що цей напрочуд цікавий вияв нонконформізму й альтернативного стилю життя ще з кінця XVІІІ – початку XIX століть побутував у багатьох містах Галичини: Станіславові й Тернополі (тутешні звали себе махабундами), Коломиї (звались йванками), Бережанах і навіть Перемишлі. Інша річ, що літературно-мистецька богема й інтеліґенція Львова, а за ними – й студентство та журналісти спромоглися вивищити батярство у ранг щедро міфологізованого чуда. Певна річ, не без претензій на монополію Львова.

Та й нехай собі. У чому першості Львова й справді не відбереш, так це неодноразове відродження батярства у щораз інтеліґентнішому антуражі. І, звісно, заснування вже у часи Незалежності, у 2008-му, окремого напівофіційного (бо серед співорганізаторів була Львівська міська рада) свята – Дня Бáтяра, щорічної міської забави, що дарує змогу поринути у настрій, побут й стилістику цього автентично галичанського явища. Первісно, як альтернативу совковому святу – відзначали його 1 травня і під гаслом “Батяри всіх країн, єднаймось!”.

велобатяри13 ігор сальніков

Пояснити не галичанину, хто такі батярі, морока. Найближчі синоніми – бешкетник, гульвіса, одчайдух. Але це, як мовиться, лише один бік медалі. “Найяскравішим представником людської фауни Львова є дитя вулиці, знане в цілому цивілізованому й нецивілізованому світі під мадярською назвою “батяр”, – описував довоєнний Львів письменник Юзеф Вітлін. – Якось всередині XIX ст., коли до Львова з’їжджалися урядники з усієї багатонаціональної Австро-угорської імперії, поліцай-угорець, наздоганяючи хуліганів, кричав: “Батяр!” (угорською – волоцюга, хуліган, розпусник). Слово швидко вкорінилося в польсько-українсько-єврейській тримовності тодішніх львів’ян.

Найвідомішим львівським батярем початку ХХ століття вважають Юзефа Мариновського. “Балада про Йозька Мариновського” епічно оспівала, як він дезертирував із війська задля того, аби випити пива в улюбленому шинку. “На Клепарові аж гуло від типів, які з неабияким задоволенням псували побачення закоханим парам, лякали шанованих громадян, насміхалися над поліцією, – згадує інший письменник Лев Кальтенберґ. – Якщо ж не було інших розваг, співали про власника крамниці. Ці вечірні серенади завжди виконувалися до сліз лірично та неймовірно фальшиво, часто завершувалися бійкою. Це власне й було апогеєм життєвої програми батяра, що свідчив про його вправність, мужність і дітвацтво”.

Серцем батярства був Личаків – східна околиця міста. А що місцеві вважали себе чи не за вищу расу, прогулянка жителя середмістя там увечері щонайменше закінчувалася підбитим оком і відібраним гаманцем. Найзухваліших личаківських шибайголів величали “королями”. Один із них, муляр Куба Пельц, був дрібної статури й спокійної вдачі. Та ледь хильнувши, ставав іншою людиною: кричав, як поранений лев, і трощив усе, що траплялось під руку. Найбільший “подвиг” учинив 1848-го: після забави у корчмі повкидав до криниці вниз головою дев’ятьох несимпатичних йому жовнірів.

Але й загальнольвівський патріотизм батяри мали. Твердили: “А хто Львова не шануї, най нас в дупу поцілюї!”

батяри001 ігор сальніков

Польський сенатор поміж Першою і Другою світовими війнами Миколай Бачинський, родом зі Львова, любив переповідати таку історію. Якось до шинку Бомбаха забіг гурт студентів, бажаючи поповнити знання місцевого фольклору. Найзухваліший одразу вмостився коло жінки, що сиділа біля шинквасу, і скомандував: “Два великі пива! Для панянки і для мене!” Як раптом поруч виріс здоровань із гальбою-кухлем із чеського скла: “Та ти муїй кубіті пиву ставиш!” За мить його гальба розбилася об голову студента. “Скло луснуло, наче мильна бульбашка, а бідолашного збирача фольклору забрала рятункова служба”, – резюмував Бачинський, відтак знімаючи кашкета, під яким було кілька рядів швів…

Жартами батяри заробляли навіть безкоштовний обід у кнайпах. Особливо популярним (і щедро підтримуваним власниками кнайп) було, коли батяр заходив до зали й весело гукав: “Усім гостям пиво!” І… виходив. Платили ж за пиво, звісно, гості.

Батяри мали власний “балак” – жаргон, суміш української, польської, німецької та вкраплень з єврейської й угорської мов. Серед суто батярських новотворів був, наприклад, “піти до пана Едзя” (до туалету). Виник від імені власника кав’ярні “Атляс” Едуарда Тарлерського, що першим у Львові відкрив у закладі платний туалет. Нормою серед батярів вважалося перекручувати власні назви, вставляти “у” замість “о” або “и” замість “е”. Чимало слів “львівської ґвари” галичани вживають й досі: бровар – пиво; віц, ґеца – жарт, анекдот; галабурда – авантюра; дзиґар – сигарета; кубіта – жінка, мантилепа – неохайна жінка, никати – шукати, пацалиха – забава, реформи – довгі теплі труси, смага – горілка, туман вісімнайцєтий – дурень, цюпцятися – займатися сексом, шнобель – ніс.

велобатяри08- Євген Кравс

“Шпацерує фацик до кнайпи, одну руку заклав до маринарки, іншою тримається за камізельку, дивиться на шпіци своїх мештів, – наводить знаний львовознавець й гід Петро Радковець фразу батярською ґварою, – щоб у кнайпі спожити гальбу, здибати коліжанку і замовити їй кецик цвібака чи добрих льодів”.

Зрештою, львівський батяр не конче був міським маргіналом. “Батяри народжувалися також у палацах патриціїв, а іноді й у шляхетських дворах, – писав Ю. Вітлін. – Не один із них пізніше засідав у парламенті Відня чи ходив у професорських шатах, бренькаючи ректорським ланцюжком замість кайданів”.

Зокрема, прізвисько “батяр” закріпилося за відомим футболістом Олександром Скоценем, що у міжвоєнні роки грав за команду “Україна”, із початком Другої світової – у київському “Динамо”, а згодом у французькій “Ніцці”. Книжка його спогадів має назву “Львівський батяр у київському “Динамо”.

Згодом батяри перетворились на творчий богемний рух. Серед них чимало талановитих людей, які писали музику, придумували файні пісні (здебільшого про Львів та кохання, нероздільні для батяра речі), анекдоти й оповідки, що сформували батярський фольклор. Їхнім гаслом стало гасло “Любити Львів, жінок і жартувати”.

Утім, одна з найдавніших пісень, в яких зустрічається “батяр” – співанка-хроніка про вбивство цісаревої Єлизавети, або ж Сісі (дружини Франца-Йосифа) знаним анархістом Луккені 10 вересня 1898 р. Співанка неґативно оцінює батяра-убивцю: “Якийсь батяр нехрещений, В Парижі роджений, Запхав пані цісаревій Шпіндель затруєний. Запхав шпіндель в саме серце, кровця сі полила, Не минуло цвай секундлі, ґанц духа спустила…”.

Усі рекорди били фільми зі Щепцьом і Тонцьом – найпопулярнішим дуетом в історії львівської естради. Вони зняли три фільми, два з яких нині можна знайти в Інтернеті: “Буде краще” та “Волоцюги” (1938). Пісня до останнього, Tylko we Lwowie нині вважається ледь не гімном батярів. Третій, “Серце батярам”, на жаль, знищено під час війни.

Новітнє батярство завдячує насамперед Андрієві Панчишину, Юрію Винничуку, Віктору Морозову та братам Радковцям.

батяри-арх2

День Бáтяра як свято і стан душі

1 травня 2008-го у центрі Львова запрацювала машина часу: усі, хто відвідав перше Міське свято Батяра, змогли поринути у настрій, побут й стилістику батярства столітньої давності. Та все ж головна ознака справжнього батяра – уміння розвеселити люд, нікого при цім не образивши.

Того дня всі охочі мали можливість сфотографуватися з акторами театру “Не журись!” на чолі з братами Радковцями, відвідати майстер-клас з батярських танців чи поцілити з рогатки у батярському тирі. А що львів’яни – люди азартні, підтвердилося в “Ігровому секторі” з популярними FM-радіоведучими Доциком та Шльомою, звідки навіть злива не змогла розігнати охочих випробувати свої сили.

Наступного 1 травня, 2009 року свято батярів набуло ще більшого розмаху: на площі Ринок розмістили головну сцену та майданчики з інтерактивними батярськими розвагами довкола: гості співали батярського караоке, вчилися танцювати і балакати як справжні батяри. Знайомили з їх культурою зі сцени брати Радковці та Театр-кабаре “Леополіс” і, звісно, головні батяри сучасності, Віктор Морозов та батяр-бенд “Галичина”, з якими уся площа Ринок танцювала бумцики та співала “Тілько ві Львові”.

У 2010-му День Батяра доповнили вуличними ретро-танцями й велоакробатами, тематичним графіті, запрацювала Батярська канцелярія, а гості свята змагалися за титул Батярського Короля та Пані Батярової.

У 2011-му свято батярів розтягнулося на два дні справжнього виру галицьких веселощів і забав. А у 2012-му, зважаючи на зростання інтересу як місцевого люду, так і туристів – аж чотири, почавши забави ще 28 квітня. Окрім вже традиційних розваг, уперше запрацював Батярський бетонний завод, а Батярська канцелярія продовжила видавати Посвідчення батяра тим, хто є справжнім батяром, любить файну забаву, поціновує слічних кубіт, є почесним гостем всіх кнайп, цінує добрі буцики, гарний дотеп та вміє веселити себе та компанію. Відтак близько 75 тисяч людей навчились батярським танцям, стріляти фасолею по бляшанках, виготовляти капелюшки для справжніх кубіт і щовечора разом з музиками співати батярських пісень.

VI-й День Бáтяра у 2013-му відзначали вже п’ять днів, поєднавши його із третім міським фестивалем пива. Продовжив роботу й Батярський бетонний завод, де скульптори творили батярські скульптури просто на очах у гостей, яким на згадку виготовляли зліпки рук або ніг.

На жаль, VII День Батяра у 2014-му став останнім, до якого долучалася міська влада. Чи то війна стала на заваді, чи вичерпалися креативні ідеї – організатори воліють не коментувати, зосередившись на інших проектах. Відтоді, до слова, епіцентр свята змістився на площу Музейну, 1, до Домініканського собору. І вперше провели Ретро Fashion Market (шоурум українських дизайнерів), виставки Urban Sketching in Lviv та ретро-автомобілів разом із АФК ЗАЗ Козак і ретро-велопроменад “Батяри на роверах”.

Власне останні – вишукані панянки та батяри на колесах, відтоді щороку у День міста й відроджують традиції древнього міста. Зокрема, минулоріч у вже Четвертому велопробігу взяло участь близько сотні львів’ян та гостей міста, що стартували від Домініканського собору та після двогодинного променаду містом фінішували біля Палацу Потоцьких, де відбулося вело-паті: частування, танці й нагородження переможців у номінаціях Найкращий велосипед, Найкращий чоловічий образ та Кобіта-2017 із вишуканим призом від ювелірної майстерні за “вобраз, жи включає в себе мандуляцію, скубані брови, насмаровані варги, а головне ладний настрій і ВСЬО решта, жи має все бути при кожній панянці”. Доброю традицією стала й лотерея-розіграш біцикля…

Юрій НИКОРАК

* Словом “бахур” (давноєвр.) гуцули називають як просто підлітка, так і пустуна, бешкетника. А “батяром” – вже дорослого гультяя й одчайдуха.

велобатяри12 ігор сальніков





Джерело статті: “http://expres.ua/digest/2018/05/03/293509-den-batyara-unikalne-svyato-galychan”

Оставить комментарий